Під час Євромайдану я потрапила до Львова, як експерт ОБСЄ мала читати лекції та проводити практичні заняття з прав людини для вчителів та методистів. Це сталося якраз після того, як вночі майдан брутально, із застосуванням насильства зачистили від живих людей із тим, щоб начебто встановити ялинку.

І це була інша реальність. Реальність, в якій працівники управління освіти разом з дітьми, вчителями, батьками, викладачами та студентами виробляли спільну політику, щоб опиратися тиску столичного чиновництва і забезпечити свободу мирних зібрань для дітей, студентів, вчителів, викладачів та батьків.

Реальність, в якій театральні колективи, актори, музиканти разом з працівниками управління культури спільно вирішили дати благочинні концерти та вистави на користь тим, хто виборює свої права та свободи на київському майдані.

Реальність, де відкриті для всіх церкви, і де щогодини священики моляться та спілкуються з прихожанами, миролюбно, ненав’язливо та гідно.

Реальність, де на зборах дітей – лідерів шкільного самоврядування до представників офісу Уповноваженої з прав людини у присутності вчителів, керівництва, чиновництва, батьків, преси, – діти ставили гострі та глибокі запитання, не тушувалися, не боялися.

Діти запитували, чому Омбудсмен так в’яло реагує на порушення прав людини. Вони розповідали, що мріяли бути журналістами, але не очікували, що за правду, за професійну діяльність в мирний час тебе можуть скалічити і навіть вбити.

Вони запитували, чому забороняють приходити на майдан, як цьому опиратися і чому порушується свобода мирних зібрань. Вони запитували, на яких підставах суди кидають за грати невинуватих людей. І вимагали чіткої відповіді, ставили додаткові запитання і вели себе при цьому максимально твердо, але коректно.

Я слухала мера міста, пана Садового, і при тому, що я знаю, що до нього у львів’ян є питання (у львів’ян до всіх є питання, тому львів’яни дуже подібні на одеситів), і в мене те, що він говорив, те, як він говорив, викликало повагу до нього як до людини і як до політика, повірте, таке рідко трапляється.

Все, що я спостерігала, було прекрасним, вільним, крилатим, натхненним, якщо хочете – неймовірним, бо Україною на той час пробіглася хвиля непокоєння за своє місце роботи, за своє місце навчання, страх за правду, нескорення та протест.

І я розуміла, що львів’янам, з одного боку, простіше за мешканців Харкова, Запоріжжя або ж Луганська. Легше, ніж полтавчанам та мешканцям Криму. Бо в них осередок свободи, котру ми всі прагнули, але з іншого боку, саме тому, цю свободу болісніше та важче втрачати.

Я бачила, як хвилюються львів’яни за нас, киян. Як непокояться. Як їдуть за свій власний кошт до столиці, як збирають гроші. Соромно говорити, що все це збиралося заради того, щоб гордий привід Степана Бандери крокував Україною, гроші збиралися для того, щоб вибороти європейське майбутнє для України, захистити права, гідність, життя, свободи.

Я відчувала, як львів’яни переймаються тим, що тут нема з ким боротися. Дійсно нема, бо місцева влада була разом з людьми, бо нарваних політиків з самого початку на місце поставили розумні та світлі студенти. А відчуття волі, потреба захисту та боротьби була, тому вони прямували до Києва. Щоб щось зробити для всіх нас, українців. А не привести з собою Бандеру і водити разом із ним “козу” всіма ганделиками.

Заради свободи вони, не домовляючись, вставали і не пускали виїхати на Київ автобуси з внутрішніми військами. Через усвідомлення свободи ті, хто служить у внутрішніх військах, відмовлявся їхати на Київ, відмовлялися ставати проти народу.

Я пам’ятаю, як під час дитячого форуму в травні, моя секретарка Вікторія, котра вперше потрапила до Львова, стояла біля Домініканського собору, телефонувала мамі та казала: “Мама, я в Європі, як тут красиво, так як в Прибалтиці”. З чим могла, з тим і порівняла. І не одна вона в цей час говорила телефоном мамі, друзям, чоловіку, сестрі ці слова – Європа.

Колись в радянські часи мене цікавило, що таке міста-побратими, я розбиралася, яка їхня природа, чесна або ж пропагандистська.

Зараз я точно знаю, що таке міста – брати. Це – Київ та Львів. Дві споріднені душі європейського простору. І нас, таких близьких й далеких родичів, стає все більше.

Лариса Денисенко, письменниця, правник, спеціально для УП.Життя